Tuesday, May 3, 2016

Тюркізми в топонімії України

http://www.medievist.org.ua/2016/04/blog-post_11.html

Тюркізми в топонімії України: історико-етимологічний аспект

Проникнення і функціонування тюркізмів у топонімії України протягом різних історичних періодів залежало від інтенсивності відповідних міграційних та колоніальних процесів, наслідком яких і були тюркомовні вкраплення в місцеву пропріальну лексику. Вони, як і автохтонні топоніми, виникали за трьома універсальними принципами: за відношенням до людини; за відношенням до інших об’єктів; за внутрішніми властивостями та ознаками самого географічного об’єкта. Природні географічні назви тюркського походження в основному були адаптовані українською мовою та зберігаються здебільшого без істотних змін за природними об’єктами.

Василь В. Лучик (Національний університет «Києво-Могилянська академія»)

Міграція з Алтаю в Південну Європу поліетнічних войовничих гунів, основу яких становили тюркські племена, спричинилася до перших масових поселень носіїв тюркських діалектів і мов на території сучасної України у ІV-V ст. н. е., але мовних слідів їхнього перебування тут, зокрема в місцевій топонімії, майже не збереглося. Основними причинами такого стану є дві: 1) тогочасні (пізні) праслов’яни і тюрки ще не мали писемності, яка б дозволила зафіксувати вживані місцевим і прийдешнім населенням бодай найвідоміші власні географічні назви; 2) після занепаду гунської держави і зміцнення східнослов’янського Антського союзу тюркський вплив на формування місцевої топонімії протягом кількох наступних століть був мінімальним. Із певними застереженнями до імовірних тюркських рефлексів середини І тисячоліття н. е. в українській топонімії можна віднести основу слов’янізованої назви р. Біянка, що в сучасному Кіровограді, яка походить від тюрк. бій «повелитель, глава племені, вождь тощо» і ян «сторона,бік, навколишня місцевість». Вона має паралелі в Башкортостані та в Челябінській обл. Росії і може відбивати віддалений зв’язок з назвою алтайської р. Бія < бäj-/бій- «високий» (ЕСТУ: 53), з басейну якої гуни мігрували у свій час на захід. Щоправда, гідрооснова Біян- може бути і наслідком пізнішої тюркської адаптації давнішого слов’янського гідроніма з основою псл. *bijanъ «битий, молочений, зруйнований; той, кого з силою виштовхнули назовні (про струмінь води)», утвореного як пасивний дієприкметник на
*-janъ від *bijati < *biti «бити»; пор. нижньонаддніпрянське вибі́яний «вибитий, штампований» (Лучик 1999: 32–36) і зх.укр. биянка, бієнка, біянка «посудина для збирання масла» (Аркушин 1: 20), яке могло розвинути географічне значення «водойма, подібна до посудини; річка зі збитою бурхливою водою» і мотивувати назву невеликого водного об’єктаподібно до гідронімів Макíтра, Тиква (див. ЕСТУ: 53).

Починаючи з ІХ-Х ст. багатовікові контакти тюркських племен і народів з корінним населенням Південної Русі широко відбилися в її топонімії, у якій тюркізми становлять одну з найчисельніших груп іншомовних географічних назв. Вони закріплювалися в місцевому мовленні протягом трьох основних періодів:1) київськоруського (давньоукраїнського) — ІХ-ХІІІ ст., коли точилася боротьба між східними слов’янами й тюрками за степові землі України, Крим та північне узбережжя Чорного моря; 2) староукраїнського — ХІV-ХVІІІ ст., що в основному збігається з функціонуванням Запорозької Січі та її мирним і військовим протистоянням з Кримськотатарським ханством і Османською імперією; 3) новоукраїнського (сучасного) — ХІХ-ХХІ ст., упродовж якого активне творення тюркських топонімів обмежувалося переважно територією Криму, де проживають кримські татари, й незначною частиною Південно-Західної Одещини, де є нечисленні поселення гагаузів.

За свідченнями «Етимологічного словника літописних географічних назв Південної Русі» (ЕСЛГНПР), який охоплює поширені на території сучасної України топоніми ХІ – початку ХІV ст., у Київській Русі (давньоукраїнський період) функціонувало близько півтора десятка відомих географічних назв з основами тюркського походження. Їхня етимологія відбиває актуальні мотиваційні ознаки в межах основних принципів номінації, а саме: властивості географічних об’єктів: ур. Олыка у Волинській землі < тюрк. aloka «ущелина, яр» (ЕСЛГНПР: 94); відношення до інших фізико-географічних чи створених людиною об’єктів навколишньої місцевості: р. Каялы в Половецькому полі, букв. «скеляста» (про узбережжя) < тюрк. kaja/gaja «скеля» + -ly(γ) в релятивній функції (ЕСЛГНПР: 67–68); відношення об’єктів до людини чи людського суспільства (м. Тъмуторокань, Т(ь)муторокань на Таманському півострові < *Тъмуторкань < тюрк. tamantarkan «певний сан» з наступним приєднанням слов’янського посесивного суф. *- < *-jo- (Фасмер 4: 65); конотативні культурно-історичні або сакральні уявлення, які сформувалися на основі одного з попередніх принципів номінації: р. Осколъ л. Сіверського Дінця, букв. «Сто річок» < тюрк. *Аз кол, де аз «сто» — нумеративний член у сакрально-символічному значенні, а gol «рукав, відгалуження» (ЕСЛГНПР: 96), «озеро, річка»; пор. укр. топоніми Стохід, Стонога, Стоколос, Сто могил, що виникли за аналогічною образною ознакою (ЕСТУ: 365), актуальною і в інших індоєвропейських мовах (Шульгач 1998: 274).

Незалежно від походження топоніми як своєрідні знаки-символи окремих географічних об’єктів не потребують перекладу при вживанні носіями різних мов, що відрізняє їх від апелятивів і забезпечує їм вищу стійкість порівняно з загальними назвами. Однак відповідний переклад топонімів унаслідок міжмовних контактів східнослов’янських і тюркських племен подекуди мав місце. Зокрема,тюркська назва лівої притоки Дніпра Єрєль (суч. Оріль) виникла наприкінці ХІІ ст. як калька д.рус. Оуголъ < оуголъ, оугълъ з основою псл. *Qgъlъ «місцевість між річками, що сходяться» (ЕСТУ: 234), «ріг, кут, закрут»; пор. тюрк. airily «кутастий» (ЕСЛГНПР: 58, 164), що є дієприкметниковою формою з первинним значенням «розділений» дієслова аірыл/аіріл «розділятися, розходитися, утворюватикут» (ЕСТУ: 364).

На думку Ю. О. Карпенка, відбитий у гідронімі Оугълъ (тюрк. Єрєль) образ малої батьківщини як «клину рідної землі між річками, що сходяться», який сформувався в середовищі давньоруських угличів (етнонім походить від топоніма Оугълъ), було перенесено спочатку в бас. р. Інгул (варіант Angul < псл. *Qgъlъ), пізніше (в козацьку добу) в межиріччя Дунаю та Нижнього Дністра, де закріпилася турецька калька назви Буджáк, а також у місце останньої міграції їхніх нащадків на Прикарпатті, де вони заснували поселення з відповідною українською назвою Кýти (< кут «вугол, тупик») і засвоїли територію Покýття (< покýття  «місцевість по обидва боки кута, утвореного злиттям двох річок») (див. ЕСТУ:78, 234, 297, 364–365, 383).

Явище давньорусько-тюркського калькування могло мати місце і в процесі формування назви р. Молóчна, яка впадає в оз. Молóчне, що в бас. Азовського моря: р. Молочьная < молочьная «мутна, подібна за кольором до молока» (ЕСЛГНПР:89), хоч можливою є мотивація назви конотативним значенням «поживна, щедра на ресурси» (пор. д.рус. фолькл. рѣки молочьныѣ, берега кисельныи) або антонімічною семантикою «чиста», навіяною південно-східними впливами; пор. давньоруську фіксацію тюркської назви р. Сутѣнь, яка впадає в оз. Молóчне, <
тюрк. süten «молочна» (ЕСЛГНПР: 150), а також відповідну основу в тюркському фольклорі та в індійській міфології, де існує опозиція молоко «чистий» і кров «нечистий», «що певним чином могло відбитися і в гідронімній типології великих азіатських регіонів» (Желєзняк 1987: 48).

Основна маса тюркізмів закріпилася в топонімії України в козацьку добу ХV-ХVІІІ ст., коли в Південній Європі панувала Османська імперія. Як і раніше,такі географічні назви виникали за актуальними властивостями та ознаками самих об’єктів, їхнім відношенням до людей або до інших об’єктів, що зумовлено універсальністю відповідних принципів топонімної номінації, адже поза межами властивостей самих об’єктів, їхнього відношення до людей або інших об’єктів реальних мотиваційних ознак не буває. Зокрема, за внутрішніми властивостями географічних об’єктів постала етимологічно прозора назва суміжних р. і оз. Аджигόль у теперішній Одеській обл., яка мотивована основами аджи «киснути,бродити» і гол/голь < д.тюрк. köl «озеро, водойма» (ЕСТУ: 14–15), споріднена назва р. Аджáмка л. Інгулу л. Пд. Бугу; Аджинка (1697), Adżamka (1880) (СГУ: 19; Лучик 1999: 24–25), в основі якої татарський або турецький дієприкметник аджим/аджин «зіпсований, прогірклий, скислий» (Радлов І/1: 525), що походить від д.тюрк. ačї- «киснути, бродити» (ДТС: 4); слов’янський суфікс -к(а) в релятивній функції приєднано пізніше. Гідронім виник за актуальною для степових річок ознакою «вода, що гірчить, кисла, зіпсована тощо». Його структурні варіанти пояснюються у зв’язку з поширеним у діалектах тюркських мов чергуванням суфікса -н-/-м- і голосних -и-/-а-, що постали на основі давньотюркського дифтонга [ya]. Основа Аджи- наявна в багатьох гідронімах півдня України.

Частина тюркізмів увійшла в топонімію України не безпосередньо від носіїв тюркських мов і діалектів, а завдяки онімізації запозичених з відповідних джерел апелятивів, які давно були засвоєні носіями української та інших слов’янських мов. Таке закріплення географічних назв відбувалося навіть на територіях, де тюркський вплив був менш відчутним, ніж на півдні та сході України. Прикладом цьому є топоніми Майдáн у Західній Україні, які називають: 1) с-ще міськ. типу, Міжгірський р-н Закарпатської обл.; відоме з XVI ст. (ГЕУ 2: 315); 2) пагорби в Українських Карпатах на Івано-Франківщині (Габорак: 222). Ці назви виникли внаслідок онімізації апелятива майдáн «площа», діал. «лісова галявина; стародавня могила, розкопана зверху; рівне поле, низина, оточена лісом або будівлями», «смолярня», який запозичено з тюркських мов, де maidan «вільне, рівне місце»походить від перс. meidan «площа, арена» або від араб. maydā́n «віддаль; обсяг, царина; місце для гри» (ЕСУМ 3: 361). Численні топоніми з основою ГТ майдáн поширені в тюркських, іранських, слов’янських, кавказьких, арабських мовах на відповідних територіях Євразії (Мурзаев: 358–359); пор. сучасний урбанонім Майдáн Незалéжності в Києві, який став символом демократичної України.

Універсальним для різних мов є протиставлення об’єктів номінації за ознаками «білий, світлий, добрий» і «чорний, темний, поганий». Топоніми, особливо гідроніми, з відповідними основами поширені в усіх слов’янських і неслов’янських мовах. Зокрема, тюркізми з подібними мотиваційними ознаками закріпилися і в українській мові. До таких належать гідроніми Аксý — 1) ручай, л. Улу-Узеню бас. Чорного моря поблизу м. Алушти в Криму (СГУ: 20); 2) річка, назва Пд. Бугу в записах П. Маштакова (СГУ: 423), що виникли як композити на основі словосполучення, яке містить корінь ак з етимологічною семантикою «текти», пізніше — «білий», і су «вода», буквально «вода, що тече» (Мурзаев: 42). Стосовно гірських річок у Середній Азії, Азербайджані та інших краях, які мають прісну воду, відбулося переосмислення гідрооснови «біла, чиста вода» (Мурзаев: 43–44), що внаслідок міграцій зі сходу могло позначитися і на назвах українських водних об’єктів з проточною водою. Цьому сприяло одне із значень основи ак «білий,чистий» (Севортян: 116–117), яке в гідронімії зазнало подальшого семасіологічного переходу «білий, світлий» → «річка», зумовленого зоровим враженням; пор. аналогічне явище в європейській гідронімії, що зокрема відбилося в назві р. Лáба (< псл. *Alba) в бас. Прип’яті, пол. Elba, нім. Elba (Шульгач 1998: 35).

Протилежну мотиваційну ознаку відбивають тюркські топоніми з основою кара- «чорний, темний», наявною, зокрема, в назві р. Карасíвка п. Салгиру бас.затоки Сиваш на західному березі Азовського моря в Криму; Карасовка, Кара-Су (1867) (СГУ: 240). Зазначений гідронім у сучасній формі є хрестоматійним прикладом наслідку народної етимології, зумовленої слов’янізацією за допомогою -івка незрозумілого іншомовного утворення Кара-Су під впливом асоціативногозв’язку з широко вживаною назвою риби карáсь за надуманою мотиваційною ознакою «річка, в якій водяться карасі». Насправді ж гідронім виник за кольоровоюознакою річки як композит на основі тюркського карá «чорний», можливо, «темний, джерельний» і су «вода». На відміну від тюркських мов, у яких прикметник кара «чорний» має як негативне, так і позитивне переносне (географічне або сакральне) значення, в українській мові чóрний уживається лише з негативною семантикою, яка відбилася в багатьох топонімах.

Дискусійна етимологія деяких тюркських топонімів, що постали за внутрішніми ознаками об’єктів, може набути конкретизації завдяки їх зіставленню з суміжними українськими назвами. Так, назви рр. Кагарлик у басейні Синюхи л. Пд. Бугу в Кіровоградській обл.; Кагарлыкъ (1705) і в басейні Дніпра в Київській обл.; Кагарлыкъ (1890); пор. м. Кагарлик на річці (СГУ: 226) мають явно тюркське походження, але загальноприйнятого пояснення їхнього походження в науковій літературі не було вироблено. З огляду на взаємодію суфікса -lyk у релятивній функції переважно з іменними основами топонім етимологізували як утворення від: 1) karga «ворон»; 2) карга «валун; накопичення валунів»; 3) каргакорга (монг. харга) з узагальненим значенням «кам’яниста річка»; 4) карга «тростник, тростниковий» (огляд див.: Лучик 1999: 39–40). Імовірнішим є виникнення гідронімів за допомогою суфікса -lyk від д.тюрк. kögär «робитися синім, блакитним» (ДТС:312), про що свідчать семантичні, словотвірні та фонетичні аргументи, а саме: 1) назви рр. Кагарлик поширені в лісостеповій місцевості, де скупчені слов’янські гідроніми з основою Син- (< синій), яка вказує на блакитний колір прісної води,придатної для вживання; 2) зі словотвірного погляду дослідники відзначають, що в тюркських мовах і діалектах поширені віддієслівні топоніми на
-ly/-li, -lyk/-lik, які, очевидно, пройшли через дієприкметникове посередництво (Донидзе 1964: 41); 3) гідроніми Кагарлик на території України не мають жодного варіанта, який би засвідчив метатезу основи апелятивів карга, корга, що досі вважалися ймовірними твірними словами для назв річок.

Найбільше топонімів утворено за відношенням позначуваних об’єктів до інших (найчастіше суміжних) фізико-географічних чи створених людиною реалій навколишньої місцевості: Ташлик — 1) річка, л. Чорного Ташлика л. Синюхи л. Пд. Бугу (ГЕУ 3: 266); 2) балка, л. Мокрої Волновахи п. Кальміусу, впадає в Азовське море; Кáменная (1892) (СГУ: 556) — гідроніми постали як тюркські назви внаслідок онімізації відносного прикметника із суфіксом -lyk й основою апелятива таш «камінь; скеля; підвищення; гора» < д.тюрк. taš «камінь»(Мурзаев: 547) (усього в Україні зафіксовано близько півтора десятка назв річок з компонентом Ташлик); м. Кілія в Одеській обл. (АТП: 328) має назву, яка виникла шляхом онімізації прикметника на -ли/-лі, -лий/-лій з основою ГТ кил, кіл «гірська порода, різновид вибільних глин у Криму і на Кавказі», що в українській мові є запозиченням з турецької, де kil походить від перс. gel «глина, болото, багнюка» (ЕСУМ 2: 432); семантика ГТ відбиває характер ґрунту в навколишній місцевості,а закінчення -я має слов’янську граматичну природу.

За відношенням до людини продовжували виникати насамперед ойконіми, адже населені пункти активно створювалися людьми і для людей. Так, м. Ізмаḯл в Одеській обл. (АТП: 328), яке з 1812 до 1856 р. належало Туреччині [ЕУ 3: 858], має назву, що виникла внаслідок трансонімізації турецького чол. імені Ismail, яке було означенням в ізафетній конструкції з опорним номенклатурним іменем аул, кой чи іншим зі значенням «поселення»; у східнослов’янському мовному середовищі твірний антропонім вимовляється як Ізмаḯл, рос. Измаил на місці вихідного грецького ’Ισμαήλ з давньоєврейськими витоками (Фасмер 2: 122). У турецьку мову особове ім’я могло проникнути з арабської (Димитрова-Тодорова 2006: 382); пор. м. Ісмаілія в ОАР, назване за іменем турецького віце-короля Єгипту Ісмаїла-паші (Никонов: 162). Припущення Ю. О. Карпенка про те, що тюрк. Ismail — це перетворене під антропонімним впливом давніше слов’янське Смил, Сміл (Карпенко 1977: 190), виглядає цілком аргументованим з огляду на існування на місці Ізмаїла поселення зі слов’янською назвою, в основі якої псл. *smol- «смола; чорна земля» (ЕСТУ: 231), ще задовго до появи тут турків, а також на регулярне протетичне [і] в турецькій мові перед звукосполученням приголосних на початку слова; пор. слов’янське Стамбул і турецьке Іstаnbul.

З-поміж топонімів, що виникли за відношенням до людини, досить поширеними в тюркських мовах є відетнонімні назви, які вказують на зв’язок географічних об’єктів з відповідними племенами чи народами. Таку ознаку опосередковано відбиває ойконім Печенíги в Чугуївському р-ні Харківської обл., відомий з 1646 р. (ГЕУ 3: 27). Очевидно, він мотивований давньоруською назвою території Печенѣги, місц. Печенізьке поле, яку до ХІІ ст. заселяли відповідні тюркські племена, що мали самоназву з основою д.тюрк. bečänäk «печеніги» (ЕСТУ: 375–376).З огляду на відносно пізню фіксацію ойконіма ймовірною є його мотивація відетнонімним антропонімом Печеніг(а), який відбився в деяких топонімах України (Яцій 2007: 355–356).

Одним із яскравих прикладів творення топонімів на основі конотативних культурно-історичних або сакральних уявлень є тюркська назва р. Бéшка п. Інгульцяп. Дніпра (СГУ: 47), яка виникла поєднанням числівника bes/beš «п’ять» і ГТ kajа «скеля» (Карпенко 1989: 126) за ознакою «річка зі скелястими берегами».Але числівник bes/beš «п’ять» має також сакральну семантику в мусульман, у топонімії яких він використовується у переносному значенні «богом дана множинність, святе число», що насамперед відбилося в зазначеному гідронімі; пор. релігійне п’ять світів, п’ять класів, п’ять елементів буття: золото, дерево, вода, земля, вогонь; п’ять видів членів тіла, створені богом (ДТС: 96–97), гідроніми Бестáш, Беш-Байрáк, Бештерек (СГУ: 47), переважно південноукраїнські ойконіми П’ятихáтки, які утворені під культурно-історичним впливом контактних тюркських народів. Українізація складеної назви *Беш кая шляхом її трансформації в композит Бешка через стадію *Бешкая відбулася, очевидно, в козацькому середовищі XVI-XVIIІ ст. унаслідок аналогії до високопродуктивних у цей період топонімів на -к(а) (Лучик 1999: 31–32).

Тісні контакти українців і росіян з тюркськими народами та племенами на півдні України можуть ускладнювати етимологізацію топонімів з огляду на відсутність чітких ознак їх виникнення в тому чи тому мовному середовищі.Відповідно проблемним може бути не лише визначення мовної належності топоніма, а й достовірне встановлення принципу та мотиву номінації географічного об’єкта. Наприклад, досі залишається остаточно не з’ясованим походження хороніма Крим — назви Кримського півόстрова, що на заході та півдні омивається Чорним морем, а на північному сході — Азовським, територія колишньої Кримської обл., нині Кримська АР України (ГЕУ 2: 228–234). Були спроби пояснити хоронім на слов’янському ґрунті у зв’язку з крома «границя, межа», кремінь (Никонов: 217), пізніше — Крым з Кырмъ < Къrmъ < псл. *Kъrmъ < *kъrm- < і.є. (s)kŗ- «гнути, згинати; кривити; крутити, вертіти», у рефлексі якого відбулася метатеза Кырмъ > Крымъ (Козлова 1997: 297]; пор. у зв’язку з цим мікротопонім Кримόк на Чернігівщині (Черепанова: 152) та інші переважно поліські утворення з основою крим-. Але історія цього топоніма не підтверджує його праслов’янського чи навіть давньоруського походження. У документах Крим уперше згадується в ХІІІ ст., коли на півострові володарювали монголо-татарські племена й турки. Ця назва з’явилася на позначення колишнього м. Салхат у формі Eski Qirim, Ескі Крим, а в мові українців і росіян — Старий Крим. Із часом опорний компонент ойконіма Крим поширився на весь Кримський півострів і став його основною назвою (ГЕУ 2: 217; Суперанская 1995: 97; Бушаков 2003: 32]. Отже, найімовірнішим джерелом топоніма є якась східна (очевидно, одна з тюркських) мова. Припускають, що твірним могло бути тюрк. кырым «рів, вал» з огляду на те, що вузький перешийок, який відділяє півострів від материкової України, був перекопаний рвом (пор. Перекόпський перешúйок), що має монгольський відповідник херем «фортечна стіна, вал» [Никонов: 217], або тур. і кр.тат. кäрім «милостивий» (Радлов ІІ/2: 1097). Є й інші ймовірно твірні тюркські основи, але всі вони мають два відкриті склади, перший з яких не міг перетворитися у звукосполуку Кр- у панівному кримськотатарському й турецькому мовленні.

Системно проаналізувавши топоніми й антропоніми з «неповноголосною» основою Крим- (ойконіми Крымча, Крым-Шибань, Крым Эли в Криму, Крым у Малій Азії, антропоніми Крым, Кърым у караїмів, Крымса в туркменів, Крымхожа в узбеків-кипчаків, Крымтаевы у кримських мурз), дослідники підтверджують південно-східні (очевидно, поширені аж до українського полісся як караїмські) впливи на виникнення назви і припускають, що її основа є генонімною, тобто була родовим іменем (Суперанская 1995: 97–98); пор. тюркські етноніми крымса «туркмени», крымхожа, крымходжа «узбеки (кипчаки)» (Лезина-Суперанская 2: 257).

Ще одним прикладом складної взаємодії контактних української та російської мов, з одного боку, з тюркськими мовами, з іншого боку, є згадуваний гідронім Інгýл, який з приблизно однаковою імовірністю міг виникнути в тому чи тому мовному середовищі. Річка Інгýл л. Пд. Бугу, яка протікає в Кіровоградській іМиколаївській обл., має варіанти назви Инкгулъ, Ингулъ (1697), Великий Ингулъ (1705), Angul, Angulet Wielki, Інгулъ (1917) (СГУ: 222). Сучасна форма гідроніма Інгул, очевидно, є тюркською фонетичною адаптацією праслов’янської або східнослов’янської назви *Qgъlъ, утвореної семантичним способом від ГТ *Qgъlъ, д.рус. угълъ, уголъ «місцевість між річками, що сходяться» (Трубачев 1968: 206; Карпенко 1989: 43–53; Лучик 1996: 132–134). Носова вимова етимологічного Q- у тюркському мовленні передалася як In- або An-, а лабіалізований -o- в основі розвинувся у голосний вищого піднесення -у- внаслідок аналогії до тюрк. göl, гул «озеро»; пор. похідний від *Qgъlъ давньоруський етнонім ІХ ст. угличи (< *Qgъlitje) (Лучик 1996: 132–135). Імовірним є тюркське походження гідроніма від ängäl «тихий, лінивий», що відбиває характер течії степової річки, або від in «печера» чи än, in, en «широкий» і gol «озеро» (Фасмер 2: 131).

У посткозацьку (сучасну) добу суспільно відомі тюркські топоніми з’являлися рідко, бо тюркський вплив на географічні назви зберігався лише в слов’янізованому Криму, де продовжували виникати топоніми здебільшого кримськотатарського походження, та в Болградському районі Одеської обл., де проживає незначна частина гагаузів. Але в радянські часи на цих територіях, як і в усій Україні, більшість іншомовних назв (переважно ойконіми та урбаноніми) з ідеологічних міркувань було вольовим способом замінено на російські, тому тюркізми в топонімії останнього періоду є непродуктивними (відносно активно вони творяться в мікротопонімії відповідних регіонів). До відомих тюркських утворень середини ХІХ ст. належить назва м. Джанкóй у Криму (ГЕУ 1: 318), яка виникла за внутрішніми ознаками поселення способом основоскладання тур. джан < jäні «новий, молодий» (Радлов ІІІ/1: 329) і кр.тат. кой «село, поселення» (Мурзаев: 282).

Отже, проникнення і функціонування тюркізмів у топонімії України протягом різних історичних періодів залежало від інтенсивності відповідних міграційних та колоніальних процесів, наслідком яких і були тюркомовні вкраплення в місцеву пропріальну лексику. Вони, як і автохтонні топоніми, виникали за трьома універсальними принципами: 1) за відношенням до людини; 2) за відношенням до інших об’єктів; 3) за внутрішніми властивостями та ознаками самого географічного об’єкта. Природні географічні назви тюркського походження в основному були адаптовані українською мовою та зберігаються здебільшого без істотних змін за природними об’єктами (річками, горами, урочищами, озерами і т. ін.), а в системі назв об’єктів, створених людьми (вулиць, поселень тощо), вони переважно були замінені радянськими меморіальними або іншими східнослов’янськими топонімами.

Джерела
Аркушин — АРКУШИН, Григорій Л. Словник західнополіських говірок: у 2-х т. Луцьк: Вежа, 2000.
АТП — Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 1 січня 1972 року (1973). Упоряд. Д. О. Шелягін. Київ: Вид-во політ. л-ри України, 1973.
Габорак — ГАБОРАК, Мирослав: Назви гір і полонин Івано-Франківщини: словник-довідник. — Вид. 2-е, доп., уточн. Івано-Франківськ: Мiсто НВ, 2008.
ГЕУ — Географічна енциклопедія України: В 3-х т. Відп. ред. О. М. Маринич.Київ: УРЕ ім. М. П. Бажана, 1989–1993.
ДТС — Древнетюркский словарь. Ленинград: Наука, 1979.
ЕСЛГНПР — Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. Гол. ред. О. С. Стрижак. Київ: Наук. думка, 1985.
ЕСТУ — ЛУЧИК, Василь В.: Етимологічний словник топонімів України. Київ:ВЦ «Академія», 2014.
ЕСУМ — Етимологічний словник української мови: В 7-ми т. Гол. ред. О. С.Мельничук. Київ: Наук. Думка, 1982–2012.
ЕУ — Енциклопедія українознавства: В 10-ти т. Львів: Наук. тов-во ім. Т.Шеченка, 1993. Т. 3.
Лезина-Суперанская — ЛЕЗИНА, Ирина Н./Александра В. СУПЕРАНСКАЯ: Ономастика: словарь-справочник тюркских родоплеменных названий: в 2-х ч. Москва: ИНИОН РАН, 1994.
Мурзаев — МУРЗАЕВ, Эдуард М.: Словарь народных географических терминов. Москва: Мысль, 1984.
Никонов — НИКОНОВ, Владимир А.: Краткий топонимический словарь. Москва: Мысль, 1966.
Радлов — РАДЛОВ, Василий В.: Опыт словаря тюркских наречий: В 4-х т. Санкт-Петербург: ИАН, 1893–1911.
СГУ — Словник гідронімів України. Київ: Наук. Думка, 1979.
Севортян — СЕВОРТЯН, Эдуард В.: Этимологический словарь тюркских языков. Общетюркские и межтюркские основы на гласные. Москва: Наука, 1974.
Фасмер — ФАСМЕР, Макс: Этимологический словарь русского языка: В 4-х т. Пер. с нем. и доп. О. Н. Трубачева. — 2-е изд., стереотип. Москва: Прогресс,1986–1987.
Черепанова — ЧЕРЕПАНОВА, Евгения А. Микротопонимия Черниговско-Сумского Полесья. Сумы: Сумский государственный педагогический институт им. А. С. Макаренко, 1984.

Бібліографія

БУШАКОВ, Валерій А. (2003) Лексичний склад історичної топонімії Криму. Вiдп. pед. В. С. Рибалкiн. Київ: Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ.
ДИМИТРОВА-ТОДОРОВА, Лиляна (2006) Местните имена в Поповско. София: Акад. изд-во «Проф. Марин Дринов».
ДОНИДЗЕ, Гайоз И. (1964) «Глагольные топонимы в тюркских языках». Топонимика Востока: Новые исследования. Ред. Г. А. Давыдова. Москва: Наука, 39–46.
ЖЕЛЄЗНЯК, Ірина М. 1987 Рось і етнолінгвістичні процеси Середньо-наддніпрянського Правобережжя. Київ: Наук. думка.
КАРПЕНКО, Ольга П. (1989) Назви річок Нижньої Правобережної Наддніпрянщини. Київ: Наук. думка.
КАРПЕНКО, Юрий А. (1977) «Топонимы болгарских сел Одесской области (вопросы топонимического взаимодействия языков)». Историческая ономастика. Oтв. ред. А. В. Суперанская. Москва: Наука, 189–208.
КОЗЛОВА, Раиса М. (1997) Структура праславянского слова: Праславянскоеслово в генетическом гнезде. Гомель: Гомельский государственный университет им. Ф. Скорины.
ЛУЧИК, Василь В. (1996) Автохтонні гідроніми Середнього Дніпро-Бузького межиріччя. Кіровоград: Кiровоградський державний педагогiчний iнститут iм.В.К.Вииниченка.
ЛУЧИК, Василь В. (1999) Іншомовні гідроніми Середнього Дніпро-Бузького межиріччя.
Кіровоград: Кiровоградський державний педагогiчний iнститут iм.В.К.Вииниченка.
ТРУБАЧЕВ, Олег Н. (1968) Названия рек Правобережной Украины: Словообразование. Этимология. Этническая интерпретация. Москва: Наука.
ШУЛЬГАЧ, Віктор П. (1998) Праслов’янський гідронімний фонд (фрагмент ре-конструкції). Київ: Iнститут української мови НАН України.
ЯЦІЙ, Василь О. (2007) «Ойконімія Коломийського району Івано-Франківської області (матеріали до історико-етимологічного словника) ІІ». Студії з ономастики та етимології. В.П. Шульгач (вiдп. ред.) та iн. Київ, 351–365.